Любов Шостак, директорка закладу, Інна Гречана, асистент вихователя
Заклад дошкільної освіти №8 «Колібрі» з вересня 2017 року залюбки щоранку зустрічав малюків. В ньому завжди панувала атмосфера любові, радості, чарівної казки. Діти охоче бігли до садочка, адже знали, що їх чекають неймовірно цікаві заняття, пісні та танці, веселі ігри, друзі, а ще їх улюблені вихователі.
Але з 24 лютого 2022 року, на превеликий жаль, дитячий сміх та веселий гамір надовго перестане доноситись з вікон та дитячих майданчиків закладу.
Напередодні цього жахливого дня ще лунали пісні з музичної зали. Малюки готувалися до весняних свят. Десь чутно було, як діти старанно рахували. Десь створювались маленькими рученятами шедеври з кольорового паперу. По всьому садочку розносився аромат смачної їжі. Дітям здавалося, що все добре і так буде завжди. Педагоги також намагалися відволікатися за роботою від моторошних думок. Кожен сподівався на краще і мав надію, що все буде добре. Усі, все одно, планували заняття на наступний день, бо дуже хотілося, як завжди, знову зранку обійняти своїх вихованців.
Та ранок 24 лютого став для всіх жахливим. Не вірилося, що сталося найстрашніше. Звістка від директора про те, що почалася повномасштабна війна і садочок не працює, приголомшила всіх співробітників. Більшість думали, що це не надовго. Проте вже цього ж дня стало зрозумілим те, що все набагато серйозніше. Тому деякі педагоги, рятуючись від війни, прийняли рішення перечекати жахіття, яке чулося звідусіль, в інших містах. Але не всі вихователі змогли одразу виїхати. Для кількох з них та їхніх сімей саме стіни садочка стали прихистком в перші дні війни. Згодом до них приєдналися і мешканці сусідніх будинків. В садочку хоч і було трішки гамірно, проте це вже була не та атмосфера, яка ще була вчора. Затишні спальні стали пустими, а матраци і ковдри рятували від холоду тепер вже в укритті.
В перші дні війни всі працівники закладу дуже згуртувалися, завжди були на зв´язку. Ті, хто з певних причин були змушені залишитись в Ірпені, навіть висилали відео садочку, звітували про политі квіти та нагодованих акваріумних рибок. Як же тоді хотілося зайти у групу, зустріти дітей, розказувати їм казки. Але сумні новини одна за одною віддаляли від цих думок. Найжахливішим стало те, що місто тепер вже було в окупації.
Майже щоранку Любов Шостак – директор писала різну інформацію і просила відгукнутись хоч якимось чином. Згодом дізналися, що кілька педагогів не виходять на зв´язок. На щастя, тепер з ними все добре. Але те, що вони пережили, вони досі згадують з острахом.
Так сталося, що частина міста, де знаходиться садочок, була захоплена ворогом. Ніхто не розумів чи зможемо знову колись повернутися в свій затишний «Колібрі». Тоді кожен ще більше почав цінувати і свою роботу, і колег. А найбільше сумували за дітьми. Було дуже прикро за них, адже ворог вкрав частину їхнього щасливого дитинства.
Місяць моторошних новин, місяць сподівань і безнадії, місяць очікувань тривав як цілий рік. Та наші мужні воїни ЗСУ та ТРО змогли зробити неймовірне – вигнати надовго ворога з нашого улюбленого міста. А що сталося з нашим закладом і досі було невідомо, адже місто все ще постійно обстрілювалося.
Через тиждень-два вперше побачили кадри, на яких був понівечений, розстріляний, але такий рідний садочок. З розбитих вікон виглядали пошматовані штори, колись яскравий фасад виглядав тепер як тьмяне решето, кухня, на якій з любов‘ю готували борщ, була повністю знищена. Пізніше дізнались, що в одній з груп зруйнована стеля через влучання снаряду. Хоч і ворога вигнали, але радості тоді не відчувалося, адже війна була зовсім близько.
Та бажання знову почути дитячий сміх у стінах закладу пересилив і розпач, і безнадію, і страх знову заглянути в очі окупантам. Згодом деякі педагоги почали повертатися в місто після його визволення. Усім дуже боляче було на власні очі бачити розстріляний Ірпінь. Особливо боляче було повертатись в дуже затишний, в недалекому минулому, садочок. Як же моторошно виглядали пусті коридори, холодні спальні, напівзруйновані деякі групи, приміщення. Ще й досі в дитячому закладі «пахло» війною.
Та, опанувавши себе, ті, хто мав змогу приїхати одразу, взялися за діло. Інші згодом також приєдналися. Так охоче на роботу ще ніколи не йшли. Всі так завзято щодня замітали розбите скло на підлозі(цей звук надовго закарбувався у пам´яті), збирали уламки від снарядів, пересаджували вцілілі квіти, мили, витирали пил… Завдяки фінансовій допомозі небайдужих людей, наполегливості і бажанню директора та всього колективу відновити роботу садка, кухня, напівзруйнована група, дах, фасад виглядали тепер, як нові. Всі педагоги не могли вже дочекатися від малюків звичного «Доброго ранку!». Хоча й розуміли, що тепер доведеться працювати в зовсім інших умовах. Що тепер доведеться роз´яснювати дітям що таке «повітряна тривога», «відбій», «укриття». Але заради дитячих посмішок готові були пристосовуватись до нових умов.
І от в листопаді знову побігли дитячі ніжки до дитячого садка. Тепер знову пахне борщем та узваром. Знову малюки старанно виготовляють поробки, малюють. Знову чути галас на ігрових майданчиках, а з музичної зали доносяться пісні. Часто тепер звучить Гімн України з вуст дітей. Але зараз він звучить якось по-іншому, адже його співають діти, які бачили війну, які живуть у війні, які щиро вдячні воїнам ЗСУ, які ще більше стали любити свою країну. І нехай, поки що, деякі малюнки створені в укритті, а через повітряну тривогу діти там же смакують український борщ, та в садочку все ж малюкам і цікавіше, і веселіше. Заради щасливого дитинства кожен працівник ЗДО «Колібрі» готовий створити казкову атмосферу, навчитися вигадувати цікаві ігри в укритті, навчитися заспокоювати, коли самому страшно, вміти проводити заняття, коли немає світла по кілька годин, готувати вже о п´ятій ранку, щоб встигнути до вимкнення електрики…
Ми українці – вільний народ, який виховує справжніх патріотів, які щиро пишаються українськими воїнами, люблять Україну і вірять у нашу перемогу!
#МістаГерої Заклад дошкільної освіти “Колібрі”
