Іван Пташник, директор Ліцею “Мрія”, Олена Марусяк, вчитель філології
Події ранку, 24 лютого 2022 року, ніхто до кінця не розумів. Все, що відбувалося навколо було схоже на хаос і якесь суцільне непорозуміння. Вже пізніше, через декілька днів, прийшло усвідомлення, що це справжня війна. Ми тоді ще не знали, що чекає нас попереду. У школі оголосили канікули, вчителі та учні залишилися вдома. Я прийшов рано, щоб змінити сторожа з нічної зміни. Тиша шкільних коридорів насторожувала. Не знаю чому, але промайнула думка…а якщо приліт? а якщо пожежа?… тільки но зробили ремонт. І я почав розтягувати по школі пожежні рукави, перевірив чи є подача води. Зателефонував сторожу і попросив прийти на роботу.
Ми вирішили готувати приміщення колишнього тиру для прийому людей. Столи, стільці, лавки, спортивні мати – це найперше, що зносили до укриття. Вже після перших віддалених вибухів у сховище прийшло близько 50 людей. Серед них були наші вчителі із сім’ями, мешканці прилеглих будинків з дітьми. На найблищі тижні для багатьох наша школа стала прихистком.
Вдома чекала дружина та двоє синів. Приймаю рішення вивезти родину у безпечне місце. Дорога була довгою та виснажливою. Блокпости, озброєні люди, військова техніка на дорогах – здавалося, що це реквізити якось фільму про війну. Затори на дорогах, величезна кількість машин, які їдуть зі швидкістю не більше 20 км/год. При перевірці документів запитують звідки їдете і на відповідь – з Ірпеня… вираз обличчя одразу змінюється і чуєш: ”Їдьте, швидше,швидше…”
Міська рада прийняла рішення у шкільній їдальні готувати обіди для бійців тероборони. Жодного з кухарів не було. Працівник школи Юрій Швирьов відкрив харчоблок, налагодив роботу кухонного обладнання, а наші вчителі Олена Марусяк, Зорина Балацька, Любов Красюк, Ірина Красюк та Олександр Сморчков швидко опанували “професію повара”.
28 березня 2022 року всі почули довгоочікувані слова “Ірпінь звільнено”! Навіть не вірилося… боялися власник думок. А якщо це не правда? А якщо це зовсім не так? Звільнено!!! – точно звільнено! І наше місто героїчно витримало і зупинило ворога на підступах до столиці. Додому! Так хочеться скоріше повернутися додому. Знову кажуть чекати. Не можна до міста, небезпечно, немає ні світла, ні води, ні газу. Але на той час це все здавалося такими дрібницями у порівнянні з тим, що пережили люди в окупації.
Будівля ліцею зазнала значних пошкоджень. У перших числах квітня наш заклад почали відновлювати. Потрібно було провести повне обстеження приміщення і розмінування. Вчителі та працівники школи поступово поверталися до міста та долучалися до роботи. Якими зворушливими були зустрічі. Обійми, сльози, посмішки і щастя побачити один одного живими і зустрітися у рідній школі. Практично з кожним у ці дні зробили фото. Це чи не найдорожчі світлини для кожного з нас і пам’ять про події “лютого 2022 року”.
У школі знову починають готувати обіди. Тепер це допомога для мешканців міста. З 13 квітня по 24 серпня 2022 р. щоденно гарячі обіди отримували майже 4500 осіб. Паралельно тривала підготовка Ліцею до початку нового навчального року.
Спільними зусиллями Ірпінської міської ради, управління освіти та благодійних організацій заклад було відновлено, облаштовано укриття. 1 вересня 2022 року Ірпінський ліцей “Мрія” одним із перших у громаді розпочав роботу в очному та змішаному форматах.
***
Олена Марусяк, вчитель Ліцею “Мрія”
Ранок. Дзвінок. Крик подруги: “Спиш? Вставай! Почалася війна!”І розділилося моє життя на До та Після.
Пам’ятаю: біжу, тягну за собою Бадюшу. Син на іншому кінці міста. Батьки відмовилися йти з дому. Летимо з моїм чотирилапим хвостиком. Від вибухів припадаємо до землі… Ми ще не усвідомлюємо, що відбувається. Несемося у рідну школу, щоб сховатися, не розуміючи, що порятунку немає ніде… Підвал. Незнайомі і знайомі люди. В очах застигле нерозуміння і питання: “Що робити? Як діяти? Що буде далі?”
11 днів ми були у стінах будівлі. За ці 11 днів близько 50-ти людей переховувалися з нами: приїздили, приходили, йшли, поверталися. Кожен висловлював свою думку і ця думка не завжди співпадала з нашою. Психологічно складно було чути про те ,що винні українці. Люди були різні, слова були різні і відношення до ситуації теж було різне.
10 днів ми вставали о 5-6 ранку, щоб стати до плит шкільної їдальні, бо треба було приготувати нашим захисникам сніданок, обід, вечерю. Спочатку на 60, потім на 100, 150, 300 чоловік. Ми ставали рано, а лягали…Та чи лягали? Ранок і ніч втратили свій часовий простір. У перші дні начальник Управління освіти і науки Олег Білорус разом з волонтерами привезли нам купу продуктів. Ми готували борщі, уху, каші, картоплю, макарони, котлети, вінегрет, тушковану капусту, м’ясо… Але у нас не було хліба. Пам’ятаю, як нам принесли хлібину і ми її ділили на всіх. 10 днів ми падали на підлогу від вибухів і знову піднімалися, щоб доготувати. Бігли у підвал, обіймалися від страху, а потім лізли, щоб перевернути котлети, бо згорять, а нам скоро віддавати вечерю… А потім зникло світло і вода, а потім було “5 хвилин”.
11 днів тряслися стіни та летіло скло. 11 днів ми будували барикади, лягали та вставали одягнені, ходили темними моторошними коридорами, готували аптечки, протипожежні засоби, плакали і сміялися одночасно…11 днів ми боялися ТИШІ, бо знали, що скоро почнеться обстріл. Ми бігли навшпиньки і рахували 1,2,3 — вибух- міна, 1,2,-вибух-град…. Але нас не злякали ні мітки під вікнами, ні вибиті шибки, ні снаряд у класі, ні невідомі автомобілі, які ганяли по території, ні грюкіт вночі у двері. А зранку шукали ” мітки” навколо школи. Брали пісок і засипали їх.
Ми чекали Олега Білоруса та волонтерів, які обов’язково мали приїхати за обідами для наших хлопців-захисників. 11 днів ми молилися і не знали чи виживемо.
8 днів я не бачила своїх рідних. Найбільше боліло, що поруч немає сина та батьків. Нестерпно боліло за братів, які з першого дня війни стояли на захисті нашого Ірпеня. З мамою я так вже і не зустрілася.
11 днів! Найдовших, найгучніших, найжахливіших днів! Але ніхто не здався! Не сказав, що втомився, що тяжко і страшно! Ні Зоринка, яка стояла поруч зі мною з ранку до ночі на кухні, ні Любов Борисівна Красюк, яка бігла кожного дня під обстрілами з дому, щоб допомогти, ні Юра Швирьов, який завжди був поруч підтримував і підставляв плече , ні дядько Гриша, який постійно говорив, що все буде добре, ні Іра Красюк з мамою, ні дядько Саша, ні Сергій Сморчков, який прийшов під кулями на чергування, ні Ганна Олійник, яка до 19 березня була в Ірпені та прибігла ,щоб закрити двері школи…НІХТО!
Отак і вижили! Витримали до 7 березня. Я думала, що ми витримаємо до кінця. До звільнення Ірпеня від клятих рашистських псів! Але одного ранку ми почули крик:“5 хвилин! У вас є 5 хвилин! Орки на Університетській!” То кричали мій менший брат Микола та Герой України, який віддав своє життя за наше майбутнє, Березов Ярослав.А потім все, як у тумані: машина, рація, міст Життя, постріли, кров, захисники, автомати, волонтери, вокзал, евакуація, Львів, Іван Миронович, теплі очі та палкі обійми друзів, моє найстрашніше 8 березня… 8 березня довжиною у рік. 24 лютого довжиною в життя. Але ми вижили! Бо були разом! Бо ми хотіли жити!
Це наша маленька перемога на шляху до остаточного знищення ворога на українській землі. Освітяни Ірпінської громади незламні! Тримаймо освітянський фронт разом!
#МістаГероїв Ірпінський академічний ліцей «Мрія» Іван Пташник Алена Марусяк
