Вклонімося Героям і синам
!Вклонімося всім вдовам, матерям!
Вклонімося всім волонтерам, лікарям!\
Пожежникам, пілотам, водіям!
Вклонімося Героям – морякам!
Усім рідненьким нашим землякам!
***
Вклонімося і будем пам’ятати,
Яку ціну ми віддали,
За те, щоб ворога здолати. (25.03.2022р. Ірпінь. Ірина Закамолдіна)
– Життя до війни було іншим, ніж зараз…
Від кожного другого чую ці слова. Люди почали усвідомлювати, порівнювати життя в мирний час і під час війни.
Дійсно, так воно і є. Таке спокійне, розважливе, мирне життя панувало в нашому садочку №7 «Бджілка». Ніхто й подумати не міг, як кардинально можуть змінитися наші цілі та плани за один ранок. Той ранок, який приніс в наше життя війну. Кожен чоловік, кожна жінка, дитина, тварина – усі зазнали гіркоти кровопролиття.
Тож не має жодної людини, яка б відповіла, що з 24.02.2022 її життя не змінилось. Кожен рятувався, як міг. Хтось намагався втекти машиною, простоюючи годинами в заторах, хтось, з відчаю і переляку, йшов пішки на Київ, а хтось, в надії, що все скоро скінчиться, бо цього всього просто не може бути – шукав прихистку в укриттях. Таким прихистком став наш садочок «Бджілка» для сімей працівників та інших ірпінчан. Поряд з садочком знаходилась школа, в підвалі якої перебувала велика кількість людей. Директор якось додзвонився мені і попросив впустити частину людей в садочок. Але, на жаль, наші укриття в підвалах не могли надійно захистити від ракет і постійних обстрілів. Відчуваючи, що небезпека лише зростає з кожним днем, люди знаходили можливість евакуюватись.
З кожним днем війни масштаби руйнувань в Ірпені збільшувались. І до того часу, коли місто звільнили – велике кількість будівель зазнала руйнувань. Руйнувань різного ступеня: в когось вилетіло скло в шибках, в когось частково пошкодилось житло, а хтось – взагалі залишився без даху над головою.
Та це не лякало людей. І після деокупації міста, вони потихеньку почали в нього повертатись. Навіть якщо будинок зруйнований, людина сяде на дорозі, але буде почуватися краще, ніж за тисячу кілометрів.
Правду кажуть, час лікує. Після деокупації, замертвілі клітини почали відновлюватися, запах живої людини збільшувався з кожним кроком ірпінчанина, який повертався до себе додому.
До нового навчального року людей ставало все більше і більше. Ми мали відновлювати наш Ірпінь. Будинки, магазини, лікарні, дитячі садки, школи потихеньку відбудовувались для наших мешканців. Наш садочок, яскрава затишна «Бджілка», теж зазнав значних руйнувань.
Тож після деокупації, я повернулася в місто і приступила до роботи по відновленню закладу. Ми з колективом мали виконати величезну кількість робіт по відновленню всього за пару місяців. Відбудовувати, знесені уламками ракет, ганок, дах, східці закладу. Постраждала і територія. Уламки літали повсюди, зробивши боляче і залишивши “шрами” на деревах, паркані, зовнішніх стінах садку. Щодня ми всі переживали контрастні стани і відчуття. Здавалось, лише вчора на цьому майданчику бігали дітки, гралися і жили життям, яким мають жити. А сьогодні – війна забрала в них шанс на щасливе і безтурботне дитинство.
Війна зробила боляче усім. Під час роботи, на перепочинку за чашкою чаю, всі ділились своїми спогадами, лікуючи душі. Звичайно, не всі виїжджали з міста, багато людей пережили окупацію від початку до кінця. Їх розповіді не можна було слухати без сліз.
Колеги, які були в окупації, розповідали про це пекло. Сиділи без світла, води, але допомагали один одному. На мангалі, під будинком кип’ятили воду, одну склянку собі і обов’язково сусіду. Здавалося, що світ став інший, більш доброзичливий, щедрий. Під час окупації, якщо довелося роздобути буханку хліба – половину віддавали сусіду. Вірили в нетривалу війну, що цей абсурд має закінчитися. Але…
Тетяна Нечаєва, наш сторож дитсадка згадує: «Перші сльози були після деокупації не від страху, не від відчаю, а від людської уваги, від тепла незнайомих людей. Тоді, як на вулиці, перед Великоднем нам дали пакети від мешканців Рівненщини з пасочками, яйцями і приготованою домашньою стравою, розкладеною в одноразовий посуд».
Через війну, у багатьох працівників “Бджілки” не лишилося житла зовсім. Одні виїхати за кордон і звільнилися, інші – повернулися в Ірпінь після деокупації, а жити немає де. Але вони вірять, що настане той день, коли запанує мир на нашій рідній Україні, все відбудується і в кожного буде нова домівка, ще краща від попередньої.
Процитую слова співробітниці садка, яка пережила жорстоку окупацію, через неможливість виїхати заради своєї лежачої матусі: “Багато разів попадали під обстріли. Прийшовши від сина, побачила, що наша квартира зруйнована. «Спізнилася» на 15 хвилин, як сказали сусіди”.
Ми з оновленим колективом і з допомогою спонсорів відновили нашу «Бджілку». Тут знову лунають дитячі голоси, поступово з’являється дитячий сміх і я навіть ловлю легкі посмішки колег. Терористичні рухи росії в сторону України продовжуються і зараз, часто лунають сигнали «повітряної тривоги» через масовані ракетні обстріли. Провести день без підвалу – справжнє свято.
Для всіх: дітей, працівників і батьків систематичні тривоги – це величезний стрес. Нещодавно на свої власні очі, я побачила ракету, що пролетіла рівно над нашим садком. Серце в п’яти, руки в ноги і до підвалу– перевіряти безпеку дітей і колег. Знаю, що в будь-якому випадку відповідальність буде на мені.
Кожен день і кожна тривога у мене проходить разом зі страхом. Але я, так, як ті, що воюють за нашу Батьківщину, переборюю свій страх. Заради дітей – нашого майбутнього покоління, заради їх щасливих посмішок і сяючих очей. Заради колег, яким потрібна моя підтримка і дружнє плече..
Це мій освітянський фронт. І я вистою.
Дошкільний навчальний заклад ясла-садок 7 “Бджілка” м.Ірпінь Олена Шокало
