24 лютого я перебував в Ірпені разом із сім’єю. На цей день у мене була запланована депутатська сесія, ми її провели, зібравшись о шостій ранку. Після засідання приїхав до школи, прийшли вчителі, обговорили організаційні моменти. Було прийнято рішення оголосити канікули. Хотілося вірити, що це все тимчасово і скоро все закінчиться. Згадую, як того ж ранку стоїмо на ґанку і десяток дітлахів йде до школи. Підходять ближче, дивуючись, чого нікого немає і кажуть: «А мама сказала йти до школи», я всіх відправляв додому…. Було одночасно і сумно, і страшно, і так боляче, що ці маленькі діти вимушені побачити війну на власні очі.
Ввечері 24 лютого вивіз свою сім’ю до батьків і на наступний день повернувся в ліцей, бо розумів, що треба потурбуватися про безпеку мешканців міста. Більшість просто не розуміли, що робити. Школа – можна сказати осередок “району СМУ” в Ірпені, тому туди почали сходитись люди і їм потрібні були роз’яснення, інструкції, допомога. Деякі не хотіли виїжджати, але боялися бути вдома самі. Разом з колегами, тренерами почали облаштовувати підвальне приміщення ліцею: прибирали непотріб, принесли спортивні мати, стільці, столи, одним словом все, що могло знадобитися під час перебування людей. Вже в першу ніч прийшло майже 300 людей. Усіх розмістили, прихистили, а неподалік все гупало і вибухало. За весь час близько півтори тисячі людей перебувало у сховищі Ліцею.
Але, на жаль, це було лише відчуття безпеки. Дякувати нашим захисникам у перші дні не було прильотів до закладу. Пекло почалося пізніше. Вже 4 березня зникло світло і почалися проблеми з питною водою. Ми ще декілька днів пробули у закладі, але приходило розуміння, що таку кількість людей ми не в змозі повністю забезпечити всім необхідним. З даху ліцею бачили ТЦ «Жираф», де точилися запеклі бої. З нашої сторони біля закладу «Караван Гала» вже облаштували лінію оборони міста і це означало, що ворог вже занадто близько. Потрібно було терміново евакуювати людей. Час йшов на години і у будь яку мить прихисток для сотні людей міг перетворитися на смертельну пастку. Власне, ми починаючи з 25 лютого вже частково це робили, когось довозили на вокзал, когось на автобуси до Романівки. Також долучалися до охорони правопорядку, неодноразово виїжджали і на “мародерські” виклики, які відбувалися у квартирах та магазинах міста. 6 березня всіх, хто був у школі, ми евакуювали. Це було таке полегшення, як маленька перемога, але з прикрістю і розпачем, тому що люди вимушені були з рідного міста тікати у невідомість… Ми ніколи не забудемо погляд дітей – у якому страх, розпач і довіра. Вони вірили нам, вони довіряли і ми не мали жодного права зрадити їхні надії. Це додавало нам сил боротися.
А далі… Закрив школу, перевірив усі кабінети з думками, що обов’язково повернемось, і переїхали в штаб управління містом, включилися у роботу з організації допомоги населенню та військовим. Але вже 7 березня було прийнято рішення залишити місто. Ми почали виходити з Ірпеня, якраз в день, коли був найважчий евакуаційний вихід.
Перебуваючи на Романівському мосту, це був єдиний шлях, що залишився для евакуації, почався мінометний обстріл… Там загинула сім’я, на моїх очах, я був в метрах 40 від них… Це була пекельна евакуація. Після того базувалися у Києві, вступили у батальйон ТРО 206 і щоденно допомагали евакуйовувати людей з Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Усіх, хто проходив під Романівським мостом. Усіх!
Після 28 березня, коли окупантів було викинуто за територію міста, ми одразу приїхали. Потрібно було повертати життя зруйнованому і понівеченому Ірпеню та допомогти в першу чергу людям, які пережили окупацію. У Ліцеї облаштували гуманітарний штаб. Щоденно десятки людей приходили щоб отримати речі першої необхідності, одяг та продукти харчування. Почали готувати гарячі обіди. У місті ще не відновили світло та газопостачання і це була чи не єдина можливість для більшості з них вижити.
Дякую вчителям, працівникам Ліцею, волонтерським організаціям і всім мешканцям міста, хто після деокупації Ірпеня прийшов до школи та почав допомагати прибирати наслідки обстрілів та бомбардувань. Коли я прийшов перший раз, у мене був відчай, я ж не таким його залишав… Це був наче зовсім інший заклад – з вигорівшим дахом, по якому було близько сорока прильотів від артилерії, знищеними класними приміщеннями, розбитими спортивними майданчиками. Приміщення зазнало пошкоджень та руйнувань майже на 80%, практично нічого не вціліло, але витримали стіни і це вселяло надію на те, що школа оживе і по іншому бути не може. Роботи було багато. Працювали практично без відпочинку. Вчителі, які поступово поверталися до міста, зранку проводили дистанційно уроки, а по обіді розбирали завали та працювали волонтерами у гуманітарному штабі.
З березня 2023 року за сприяння дитячого фонду ООН UNICEF розпочалися роботи з відновлення закладу. Ми докладемо максимум зусиль щоб вже в наступному навчальному році наші учні навчалися в оновленому, сучасному рідному Ірпінському Ліцеї №3.
Пишаємося освітянами нашої громади. За вагомий особистий внесок і проявлений героїзм у захисті громади та порятунку жителів міста Ірпеня Федоров Станіслав Ігорович НАГОРОДЖЕНИЙ: грамотою Комітету Верховної ради України з питань освіти, науки та інновацій; почесною грамотою Міністерства молоді та спорту України, Міністерством оборони України – заохочувальною відзнакою-медаллю “За особливу службу ІІІ ступеня”; Ірпінською міською радою – відзнакою “Орден добровольця” та медаллю “За заслуги перед містом Ірпінь”.
За особистими спогадами Станіслава Федорова та матеріалами незалежного порталу новин “Інформатор Буча, Ірпінь, Гостомель”.
#МістаГероїв Станислав Федоров Ірпінський ліцей 3
чотири мультимедійні комплекси (інтерактивна дошка з програмним забезпеченням, проектор та ноутбук);
Вітаємо Переможців конкурсу: 
Пархонюка Архипа, учня Ірпінського ліцею «Лінгвіст»,
