Ваша самовіддана праця на посаді міського голови, висока професійність, вимогливість до себе і до інших, безмежна любов до рідного міста, уміння бачити перспективу та приймати далекоглядні рішення є для усіх нас прикладом сумлінного виконання своїх обов’язків та великої відповідальності перед громадою за довірену Вам справу.
Дякуємо за підтримку та готовність завжди прийти на допомогу. Цінуємо Ваш внесок у розвиток освіти нашої громади. Нехай Ваше життя завжди буде наповнене невичерпною енергією і оптимізмом, повагою і підтримкою колег, теплотою і любов’ю рідних і близьких! Зичимо Вам міцного здоров’я, добробуту, успіхів та досягнень у мирній незалежній Україні.
Продовжуємо комплектувати шкільні бібліотеки новими підручниками і навчальними посібниками за програмами Нової української школи.
З лютого місяця 2023 року освітні закладирозпочали оформлення результатів незалежного відбору педагогічними працівниками підручників і посібників для учнів 1,5-х і 6-х класів. Упродовж 2 тижнів проводилися презентації авторських концепцій підручників і посібників, поданих на конкурсний вибір для здобувачів повної загальної середньої освіти і педагогічних працівників у 2022-2023 н.р. Представники авторських колективів розповіли про особливості реалізації навчальнихпрограм за створеними підручниками, охарактеризували специфіку і унікальність навчальних видань.
Педагоги міста вибирали підручники і навчальні посібники для учнів 1-х класів з 5 предметів: «Українська мова. Буквар», «Математика», «Англійська мова», «Мистецтво», «Я досліджую світ». Відповідно до навчальних планів і програм для учнів 6-х класів було обрано підручники і посібники з 21 предмета. Для учнів 5-х класів з 2-х предметів «Технології» і «Культура добросусідства».
Маємо надію, що обрані педагогами міста підручники для учнів 1,5 і 6 класів влітку надрукуються і до 1 вересня надійдуть до освітніх закладів.
Атестація цього року особлива. Карантинні обмеження у 2020 та 2021 роках, військовий стан та бойові дії на території громади навесні 2022 року унеможливили організацію роботи атестаційної комісії в очному режимі. Вперше за останні три роки педагоги громади отримали можливість особисто взяти участь у роботі комісії та поділитися своїми напрацюваннями.
Два дні поспіль члени атестаційної комісії знайомилися з досвідом роботи педагогів, їхніми здобутками та досягненнями. Міжатестаційний період став часом викликів для освітян громади. Вибір учнями різних форм навчання та організація освітнього процесу дистанційно спонукали педагогів до пошуку нових форм і методів навчання. А очне навчання, в умовах постійних повітряних тривог, поставило завдання зробити освітній процес безпечним, не втративши якості.
Перешкоди та виклики, які постають перед освітою, долаються спільними зусиллями. Одним з найбільш ефективних засобів підвищення професійної компетентності педагогів є самоосвіта. Вчителі та вихователі були учасниками та слухачами різноманітних курсів, вебінарів, тренінгів. Брали участь у конференціях та практичних семінарах. Отримали свідоцтва та сертифікати про підвищення кваліфікації з навчальних предметів, про рівень володіння інформаційно-комунікаційними технологіями, про навички організації інклюзивного навчання та роботу з дітьми з особливими освітніми потребами.
За результатами роботи комісії 151 педагог пройшов атестацію. Вітаємо колег з черговим успішним етапом у професійному становленні та бажаємо творчих здобутків у подальшій педагогічній діяльності на шляху підвищення якості та доступності освіти у закладах та установах освіти Ірпінської громади. Пишаємося нашими освітянами. Дякуємо ЗСУ за можливість навчати та навчатися🇺🇦💙💛
Маленькі вихованці закладів дошкільної освіти колективно виготовили паперових голубів та ангелочків якими прикрасили «Дерево надії».
Дерево символізує центральну вісь світу, яка з‘єднує небо й землю; людину та її шлях до духовних висот; цикл життя, смерті й відродження…
Голуби та ангелочки які виготовлені руками дітей символізують віру та надію в нашу Перемогу! #МістаГерої
Заклад дошкільної освіти “Колібрі” Дошкільний навчальний заклад ясла-садок 7 “Бджілка” м.Ірпінь Заклад дошкільної освіти #12 “Смайлик” м.Ірпінь Ірпінський ЗДО (ясла-садок) №10 “Знайко” Дитячий садок Казка
Іван Пташник, директор Ліцею “Мрія”, Олена Марусяк, вчитель філології
Події ранку, 24 лютого 2022 року, ніхто до кінця не розумів. Все, що відбувалося навколо було схоже на хаос і якесь суцільне непорозуміння. Вже пізніше, через декілька днів, прийшло усвідомлення, що це справжня війна. Ми тоді ще не знали, що чекає нас попереду. У школі оголосили канікули, вчителі та учні залишилися вдома. Я прийшов рано, щоб змінити сторожа з нічної зміни. Тиша шкільних коридорів насторожувала. Не знаю чому, але промайнула думка…а якщо приліт? а якщо пожежа?… тільки но зробили ремонт. І я почав розтягувати по школі пожежні рукави, перевірив чи є подача води. Зателефонував сторожу і попросив прийти на роботу.
Ми вирішили готувати приміщення колишнього тиру для прийому людей. Столи, стільці, лавки, спортивні мати – це найперше, що зносили до укриття. Вже після перших віддалених вибухів у сховище прийшло близько 50 людей. Серед них були наші вчителі із сім’ями, мешканці прилеглих будинків з дітьми. На найблищі тижні для багатьох наша школа стала прихистком.
Вдома чекала дружина та двоє синів. Приймаю рішення вивезти родину у безпечне місце. Дорога була довгою та виснажливою. Блокпости, озброєні люди, військова техніка на дорогах – здавалося, що це реквізити якось фільму про війну. Затори на дорогах, величезна кількість машин, які їдуть зі швидкістю не більше 20 км/год. При перевірці документів запитують звідки їдете і на відповідь – з Ірпеня… вираз обличчя одразу змінюється і чуєш: ”Їдьте, швидше,швидше…”
Міська рада прийняла рішення у шкільній їдальні готувати обіди для бійців тероборони. Жодного з кухарів не було. Працівник школи Юрій Швирьов відкрив харчоблок, налагодив роботу кухонного обладнання, а наші вчителі Олена Марусяк, Зорина Балацька, Любов Красюк, Ірина Красюк та Олександр Сморчков швидко опанували “професію повара”.
28 березня 2022 року всі почули довгоочікувані слова “Ірпінь звільнено”! Навіть не вірилося… боялися власник думок. А якщо це не правда? А якщо це зовсім не так? Звільнено!!! – точно звільнено! І наше місто героїчно витримало і зупинило ворога на підступах до столиці. Додому! Так хочеться скоріше повернутися додому. Знову кажуть чекати. Не можна до міста, небезпечно, немає ні світла, ні води, ні газу. Але на той час це все здавалося такими дрібницями у порівнянні з тим, що пережили люди в окупації.
Будівля ліцею зазнала значних пошкоджень. У перших числах квітня наш заклад почали відновлювати. Потрібно було провести повне обстеження приміщення і розмінування. Вчителі та працівники школи поступово поверталися до міста та долучалися до роботи. Якими зворушливими були зустрічі. Обійми, сльози, посмішки і щастя побачити один одного живими і зустрітися у рідній школі. Практично з кожним у ці дні зробили фото. Це чи не найдорожчі світлини для кожного з нас і пам’ять про події “лютого 2022 року”.
У школі знову починають готувати обіди. Тепер це допомога для мешканців міста. З 13 квітня по 24 серпня 2022 р. щоденно гарячі обіди отримували майже 4500 осіб. Паралельно тривала підготовка Ліцею до початку нового навчального року.
Спільними зусиллями Ірпінської міської ради, управління освіти та благодійних організацій заклад було відновлено, облаштовано укриття. 1 вересня 2022 року Ірпінський ліцей “Мрія” одним із перших у громаді розпочав роботу в очному та змішаному форматах.
***
Олена Марусяк, вчитель Ліцею “Мрія”
Ранок. Дзвінок. Крик подруги: “Спиш? Вставай! Почалася війна!”І розділилося моє життя на До та Після.
Пам’ятаю: біжу, тягну за собою Бадюшу. Син на іншому кінці міста. Батьки відмовилися йти з дому. Летимо з моїм чотирилапим хвостиком. Від вибухів припадаємо до землі… Ми ще не усвідомлюємо, що відбувається. Несемося у рідну школу, щоб сховатися, не розуміючи, що порятунку немає ніде… Підвал. Незнайомі і знайомі люди. В очах застигле нерозуміння і питання: “Що робити? Як діяти? Що буде далі?”
11 днів ми були у стінах будівлі. За ці 11 днів близько 50-ти людей переховувалися з нами: приїздили, приходили, йшли, поверталися. Кожен висловлював свою думку і ця думка не завжди співпадала з нашою. Психологічно складно було чути про те ,що винні українці. Люди були різні, слова були різні і відношення до ситуації теж було різне.
10 днів ми вставали о 5-6 ранку, щоб стати до плит шкільної їдальні, бо треба було приготувати нашим захисникам сніданок, обід, вечерю. Спочатку на 60, потім на 100, 150, 300 чоловік. Ми ставали рано, а лягали…Та чи лягали? Ранок і ніч втратили свій часовий простір. У перші дні начальник Управління освіти і науки Олег Білорус разом з волонтерами привезли нам купу продуктів. Ми готували борщі, уху, каші, картоплю, макарони, котлети, вінегрет, тушковану капусту, м’ясо… Але у нас не було хліба. Пам’ятаю, як нам принесли хлібину і ми її ділили на всіх. 10 днів ми падали на підлогу від вибухів і знову піднімалися, щоб доготувати. Бігли у підвал, обіймалися від страху, а потім лізли, щоб перевернути котлети, бо згорять, а нам скоро віддавати вечерю… А потім зникло світло і вода, а потім було “5 хвилин”.
11 днів тряслися стіни та летіло скло. 11 днів ми будували барикади, лягали та вставали одягнені, ходили темними моторошними коридорами, готували аптечки, протипожежні засоби, плакали і сміялися одночасно…11 днів ми боялися ТИШІ, бо знали, що скоро почнеться обстріл. Ми бігли навшпиньки і рахували 1,2,3 — вибух- міна, 1,2,-вибух-град…. Але нас не злякали ні мітки під вікнами, ні вибиті шибки, ні снаряд у класі, ні невідомі автомобілі, які ганяли по території, ні грюкіт вночі у двері. А зранку шукали ” мітки” навколо школи. Брали пісок і засипали їх.
Ми чекали Олега Білоруса та волонтерів, які обов’язково мали приїхати за обідами для наших хлопців-захисників. 11 днів ми молилися і не знали чи виживемо.
8 днів я не бачила своїх рідних. Найбільше боліло, що поруч немає сина та батьків. Нестерпно боліло за братів, які з першого дня війни стояли на захисті нашого Ірпеня. З мамою я так вже і не зустрілася.
11 днів! Найдовших, найгучніших, найжахливіших днів! Але ніхто не здався! Не сказав, що втомився, що тяжко і страшно! Ні Зоринка, яка стояла поруч зі мною з ранку до ночі на кухні, ні Любов Борисівна Красюк, яка бігла кожного дня під обстрілами з дому, щоб допомогти, ні Юра Швирьов, який завжди був поруч підтримував і підставляв плече , ні дядько Гриша, який постійно говорив, що все буде добре, ні Іра Красюк з мамою, ні дядько Саша, ні Сергій Сморчков, який прийшов під кулями на чергування, ні Ганна Олійник, яка до 19 березня була в Ірпені та прибігла ,щоб закрити двері школи…НІХТО!
Отак і вижили! Витримали до 7 березня. Я думала, що ми витримаємо до кінця. До звільнення Ірпеня від клятих рашистських псів! Але одного ранку ми почули крик:“5 хвилин! У вас є 5 хвилин! Орки на Університетській!” То кричали мій менший брат Микола та Герой України, який віддав своє життя за наше майбутнє, Березов Ярослав.А потім все, як у тумані: машина, рація, міст Життя, постріли, кров, захисники, автомати, волонтери, вокзал, евакуація, Львів, Іван Миронович, теплі очі та палкі обійми друзів, моє найстрашніше 8 березня… 8 березня довжиною у рік. 24 лютого довжиною в життя. Але ми вижили! Бо були разом! Бо ми хотіли жити!
Це наша маленька перемога на шляху до остаточного знищення ворога на українській землі. Освітяни Ірпінської громади незламні! Тримаймо освітянський фронт разом!
За те, щоб ворога здолати. (25.03.2022р. Ірпінь. Ірина Закамолдіна)
– Життя до війни було іншим, ніж зараз…
Від кожного другого чую ці слова. Люди почали усвідомлювати, порівнювати життя в мирний час і під час війни.
Дійсно, так воно і є. Таке спокійне, розважливе, мирне життя панувало в нашому садочку №7 «Бджілка». Ніхто й подумати не міг, як кардинально можуть змінитися наші цілі та плани за один ранок. Той ранок, який приніс в наше життя війну. Кожен чоловік, кожна жінка, дитина, тварина – усі зазнали гіркоти кровопролиття.
Тож не має жодної людини, яка б відповіла, що з 24.02.2022 її життя не змінилось. Кожен рятувався, як міг. Хтось намагався втекти машиною, простоюючи годинами в заторах, хтось, з відчаю і переляку, йшов пішки на Київ, а хтось, в надії, що все скоро скінчиться, бо цього всього просто не може бути – шукав прихистку в укриттях. Таким прихистком став наш садочок «Бджілка» для сімей працівників та інших ірпінчан. Поряд з садочком знаходилась школа, в підвалі якої перебувала велика кількість людей. Директор якось додзвонився мені і попросив впустити частину людей в садочок. Але, на жаль, наші укриття в підвалах не могли надійно захистити від ракет і постійних обстрілів. Відчуваючи, що небезпека лише зростає з кожним днем, люди знаходили можливість евакуюватись.
З кожним днем війни масштаби руйнувань в Ірпені збільшувались. І до того часу, коли місто звільнили – велике кількість будівель зазнала руйнувань. Руйнувань різного ступеня: в когось вилетіло скло в шибках, в когось частково пошкодилось житло, а хтось – взагалі залишився без даху над головою.
Та це не лякало людей. І після деокупації міста, вони потихеньку почали в нього повертатись. Навіть якщо будинок зруйнований, людина сяде на дорозі, але буде почуватися краще, ніж за тисячу кілометрів.
Правду кажуть, час лікує. Після деокупації, замертвілі клітини почали відновлюватися, запах живої людини збільшувався з кожним кроком ірпінчанина, який повертався до себе додому.
До нового навчального року людей ставало все більше і більше. Ми мали відновлювати наш Ірпінь. Будинки, магазини, лікарні, дитячі садки, школи потихеньку відбудовувались для наших мешканців. Наш садочок, яскрава затишна «Бджілка», теж зазнав значних руйнувань.
Тож після деокупації, я повернулася в місто і приступила до роботи по відновленню закладу. Ми з колективом мали виконати величезну кількість робіт по відновленню всього за пару місяців. Відбудовувати, знесені уламками ракет, ганок, дах, східці закладу. Постраждала і територія. Уламки літали повсюди, зробивши боляче і залишивши “шрами” на деревах, паркані, зовнішніх стінах садку. Щодня ми всі переживали контрастні стани і відчуття. Здавалось, лише вчора на цьому майданчику бігали дітки, гралися і жили життям, яким мають жити. А сьогодні – війна забрала в них шанс на щасливе і безтурботне дитинство.
Війна зробила боляче усім. Під час роботи, на перепочинку за чашкою чаю, всі ділились своїми спогадами, лікуючи душі. Звичайно, не всі виїжджали з міста, багато людей пережили окупацію від початку до кінця. Їх розповіді не можна було слухати без сліз.
Колеги, які були в окупації, розповідали про це пекло. Сиділи без світла, води, але допомагали один одному. На мангалі, під будинком кип’ятили воду, одну склянку собі і обов’язково сусіду. Здавалося, що світ став інший, більш доброзичливий, щедрий. Під час окупації, якщо довелося роздобути буханку хліба – половину віддавали сусіду. Вірили в нетривалу війну, що цей абсурд має закінчитися. Але…
Тетяна Нечаєва, наш сторож дитсадка згадує: «Перші сльози були після деокупації не від страху, не від відчаю, а від людської уваги, від тепла незнайомих людей. Тоді, як на вулиці, перед Великоднем нам дали пакети від мешканців Рівненщини з пасочками, яйцями і приготованою домашньою стравою, розкладеною в одноразовий посуд».
Через війну, у багатьох працівників “Бджілки” не лишилося житла зовсім. Одні виїхати за кордон і звільнилися, інші – повернулися в Ірпінь після деокупації, а жити немає де. Але вони вірять, що настане той день, коли запанує мир на нашій рідній Україні, все відбудується і в кожного буде нова домівка, ще краща від попередньої.
Процитую слова співробітниці садка, яка пережила жорстоку окупацію, через неможливість виїхати заради своєї лежачої матусі: “Багато разів попадали під обстріли. Прийшовши від сина, побачила, що наша квартира зруйнована. «Спізнилася» на 15 хвилин, як сказали сусіди”.
Ми з оновленим колективом і з допомогою спонсорів відновили нашу «Бджілку». Тут знову лунають дитячі голоси, поступово з’являється дитячий сміх і я навіть ловлю легкі посмішки колег. Терористичні рухи росії в сторону України продовжуються і зараз, часто лунають сигнали «повітряної тривоги» через масовані ракетні обстріли. Провести день без підвалу – справжнє свято.
Для всіх: дітей, працівників і батьків систематичні тривоги – це величезний стрес. Нещодавно на свої власні очі, я побачила ракету, що пролетіла рівно над нашим садком. Серце в п’яти, руки в ноги і до підвалу– перевіряти безпеку дітей і колег. Знаю, що в будь-якому випадку відповідальність буде на мені.
Кожен день і кожна тривога у мене проходить разом зі страхом. Але я, так, як ті, що воюють за нашу Батьківщину, переборюю свій страх. Заради дітей – нашого майбутнього покоління, заради їх щасливих посмішок і сяючих очей. Заради колег, яким потрібна моя підтримка і дружнє плече..
Сьогодні, у річницю визволення міста Ірпеня від російських загарбників, учні 5-11 класів закладів загальної середньої освіти громади писали есе, а молодші малювали малюнки -“Я повернувся додому”.
28 березня 2022 року – день, на який чекали – день, який повернув нам наш Ірпінь, наш дім…
З перших днів визволення міста ми всі щоденно, переглядаючи публікації у соціальних мережах, так мріяли почути довгоочікувані слова від міського голови Олександра Маркушина: “Можна повернутися ДОДОМУ!”
Тисячі мешканців міста, розкидані по всьому світу, розпочали свій шлях повернення. Він був довгим, але таким омріяним.
Кожна дитяча робота сповнена гіркими та щасливими спогадами, мріями та любов’ю до рідного дому. Жорстока війна, сусід-агресор захотів забрати у них домівку, позбавити можливості жити на вільній українській землі, але завдячуючи захисникам сьогодні діти мають можливість жити у рідному місті, у рідному домі.
Але дехто, на жаль, ще і досі мріє вимовити близькі серцю слова – Я ВДОМА!!! Ми віримо, що мрія кожної дитини обов’язково збудеться.
Роботи учнів будуть зберігатися у шкільних музеях пам’яті про героїчну боротьбу українського народу за свободу та незалежність.
Любов Шостак, директорка закладу, Інна Гречана, асистент вихователя
Заклад дошкільної освіти №8 «Колібрі» з вересня 2017 року залюбки щоранку зустрічав малюків. В ньому завжди панувала атмосфера любові, радості, чарівної казки. Діти охоче бігли до садочка, адже знали, що їх чекають неймовірно цікаві заняття, пісні та танці, веселі ігри, друзі, а ще їх улюблені вихователі.
Але з 24 лютого 2022 року, на превеликий жаль, дитячий сміх та веселий гамір надовго перестане доноситись з вікон та дитячих майданчиків закладу.
Напередодні цього жахливого дня ще лунали пісні з музичної зали. Малюки готувалися до весняних свят. Десь чутно було, як діти старанно рахували. Десь створювались маленькими рученятами шедеври з кольорового паперу. По всьому садочку розносився аромат смачної їжі. Дітям здавалося, що все добре і так буде завжди. Педагоги також намагалися відволікатися за роботою від моторошних думок. Кожен сподівався на краще і мав надію, що все буде добре. Усі, все одно, планували заняття на наступний день, бо дуже хотілося, як завжди, знову зранку обійняти своїх вихованців.
Та ранок 24 лютого став для всіх жахливим. Не вірилося, що сталося найстрашніше. Звістка від директора про те, що почалася повномасштабна війна і садочок не працює, приголомшила всіх співробітників. Більшість думали, що це не надовго. Проте вже цього ж дня стало зрозумілим те, що все набагато серйозніше. Тому деякі педагоги, рятуючись від війни, прийняли рішення перечекати жахіття, яке чулося звідусіль, в інших містах. Але не всі вихователі змогли одразу виїхати. Для кількох з них та їхніх сімей саме стіни садочка стали прихистком в перші дні війни. Згодом до них приєдналися і мешканці сусідніх будинків. В садочку хоч і було трішки гамірно, проте це вже була не та атмосфера, яка ще була вчора. Затишні спальні стали пустими, а матраци і ковдри рятували від холоду тепер вже в укритті.
В перші дні війни всі працівники закладу дуже згуртувалися, завжди були на зв´язку. Ті, хто з певних причин були змушені залишитись в Ірпені, навіть висилали відео садочку, звітували про политі квіти та нагодованих акваріумних рибок. Як же тоді хотілося зайти у групу, зустріти дітей, розказувати їм казки. Але сумні новини одна за одною віддаляли від цих думок. Найжахливішим стало те, що місто тепер вже було в окупації.
Майже щоранку Любов Шостак – директор писала різну інформацію і просила відгукнутись хоч якимось чином. Згодом дізналися, що кілька педагогів не виходять на зв´язок. На щастя, тепер з ними все добре. Але те, що вони пережили, вони досі згадують з острахом.
Так сталося, що частина міста, де знаходиться садочок, була захоплена ворогом. Ніхто не розумів чи зможемо знову колись повернутися в свій затишний «Колібрі». Тоді кожен ще більше почав цінувати і свою роботу, і колег. А найбільше сумували за дітьми. Було дуже прикро за них, адже ворог вкрав частину їхнього щасливого дитинства.
Місяць моторошних новин, місяць сподівань і безнадії, місяць очікувань тривав як цілий рік. Та наші мужні воїни ЗСУ та ТРО змогли зробити неймовірне – вигнати надовго ворога з нашого улюбленого міста. А що сталося з нашим закладом і досі було невідомо, адже місто все ще постійно обстрілювалося.
Через тиждень-два вперше побачили кадри, на яких був понівечений, розстріляний, але такий рідний садочок. З розбитих вікон виглядали пошматовані штори, колись яскравий фасад виглядав тепер як тьмяне решето, кухня, на якій з любов‘ю готували борщ, була повністю знищена. Пізніше дізнались, що в одній з груп зруйнована стеля через влучання снаряду. Хоч і ворога вигнали, але радості тоді не відчувалося, адже війна була зовсім близько.
Та бажання знову почути дитячий сміх у стінах закладу пересилив і розпач, і безнадію, і страх знову заглянути в очі окупантам. Згодом деякі педагоги почали повертатися в місто після його визволення. Усім дуже боляче було на власні очі бачити розстріляний Ірпінь. Особливо боляче було повертатись в дуже затишний, в недалекому минулому, садочок. Як же моторошно виглядали пусті коридори, холодні спальні, напівзруйновані деякі групи, приміщення. Ще й досі в дитячому закладі «пахло» війною.
Та, опанувавши себе, ті, хто мав змогу приїхати одразу, взялися за діло. Інші згодом також приєдналися. Так охоче на роботу ще ніколи не йшли. Всі так завзято щодня замітали розбите скло на підлозі(цей звук надовго закарбувався у пам´яті), збирали уламки від снарядів, пересаджували вцілілі квіти, мили, витирали пил… Завдяки фінансовій допомозі небайдужих людей, наполегливості і бажанню директора та всього колективу відновити роботу садка, кухня, напівзруйнована група, дах, фасад виглядали тепер, як нові. Всі педагоги не могли вже дочекатися від малюків звичного «Доброго ранку!». Хоча й розуміли, що тепер доведеться працювати в зовсім інших умовах. Що тепер доведеться роз´яснювати дітям що таке «повітряна тривога», «відбій», «укриття». Але заради дитячих посмішок готові були пристосовуватись до нових умов.
І от в листопаді знову побігли дитячі ніжки до дитячого садка. Тепер знову пахне борщем та узваром. Знову малюки старанно виготовляють поробки, малюють. Знову чути галас на ігрових майданчиках, а з музичної зали доносяться пісні. Часто тепер звучить Гімн України з вуст дітей. Але зараз він звучить якось по-іншому, адже його співають діти, які бачили війну, які живуть у війні, які щиро вдячні воїнам ЗСУ, які ще більше стали любити свою країну. І нехай, поки що, деякі малюнки створені в укритті, а через повітряну тривогу діти там же смакують український борщ, та в садочку все ж малюкам і цікавіше, і веселіше. Заради щасливого дитинства кожен працівник ЗДО «Колібрі» готовий створити казкову атмосферу, навчитися вигадувати цікаві ігри в укритті, навчитися заспокоювати, коли самому страшно, вміти проводити заняття, коли немає світла по кілька годин, готувати вже о п´ятій ранку, щоб встигнути до вимкнення електрики…
Ми українці – вільний народ, який виховує справжніх патріотів, які щиро пишаються українськими воїнами, люблять Україну і вірять у нашу перемогу!
Сьогодні, 27 березня 2023 року, з нагоди річниці визволення Ірпеня від російських загарбників у приміщенні міської публічної бібліотеки ім.М.Рильського відбувся концерт вихованців рок-гуртка “Веселка” (керівник Іван Дзюба), вокальних ансамблів “Щасливі діти” та “Співоцвіт” (керівник Євгенія Махнівська) Ірпінського центру позашкільної освіти.
Під час концертної програми у виконанні учасників заходу прозвучали українські патріотичні пісні. Різнобарв’я репертуару та стилів виконання вразило глядачів. Кожну музичну композицію присутні слухали, затамувавши подих і зі сльозами на очах. Емоційно, талановито і від щирого серця через пісні та музику юні виконавці передали красу та велич України, патріотизм українського народу та безмежну мрію жити у вільній незалежній державі.
Вихованці ІЦПО постійні учасники міських масових заходів. Вокальний ансамбль “Щасливі діти”, призери (ІІ місце) міжнародного конкурсу “Зимова фантазія. Різдвяні візерунки.” Вокальний ансамбль “Співоцвіт” неодноразовий переможець Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів: “Україна єднає світ”, “Vocal magic of Ukraine”, “Квітуча Україна”, “Зимова фантазія. Різдвяні візерунки”.
24 лютого 2022 року дізнався про початок військової агресії від доньки, яка зателефонувала в дуже ранній час. Потім включив телевізор, інтернет. Відчув розпач, занепокоєння. Не вірилось, що може таке трапитись.
Почав збиратися на роботу. Зв’язався в телефонному режимі з педагогами та обслуговуючим персоналом закладу, наказав чекати розпоряджень. Пізніше надійшло повідомлено про оголошення канікул. Зателефонував сторож, повідомив, що у приміщенні котельні розмістилися бійці самооборони. Біля закладу облаштували лінію оборони.
З сумом та болем спостерігав, як через місто Ірпінь протягом декількох днів у напрямку Житомирського та Варшавського шосе рухався безперервний потік автомобілів, люди масово виїжджали з Києва, Ірпеня.
Наші почали зводити блок-пости на в’їздах у місто Ірпінь. 4 березня після обстрілу Ірпеня зі сторони Ворзель-Буча було пошкоджено мій будинок по вулиці Садова 69. Снаряд пошкодив зовнішню стіну та газову трубу на будинку, виникла пожежа в квартирі на першому поверсі. В цей час від розриву міни на подвір’ї було поранено 3-х чоловіків. Бійці ДСНС, аварійна газова служба перекрили доступ газу, загасили пожежу. Поранених мешканців будинку забрала швидка допомога. З цього дня будинок залишився без світла, води, газу.
Мешканці м. Ірпеня почали масово евакуюватись. Волонтери вивозили їх на автомобілях, рухались невеликими колонами, групами, одиноко з дитячими візочками. У руках несли речі, домашніх тварин. Направлялися до «будинку торгівлі» на вулицю Соборна та до переправи через річку Ірпінь. Люди, які залишались у місті, групувались біля під’їздів. Почали збирати дрова, гілки, облаштували місце для приготування їжі.
Докучав холод. Наш будинок став схожим на примару – вибиті шибки, розбиті стіни, навколо знищені пожежою автомобілі. У підвалі будинку протяги, температура +4 С, в квартирі +3-4 С. Виникали проблеми з питною водою. Продукти харчування залишали мешканці, які евакуювалися, але їх катастрофічно не вистачало.
6-7 березня вперше побачив російський блок-пост на розі вулиць Виговського та Київської. Я переміщався з вул. Садова по вул. Виговського до будинку доньки, яка евакуювалась. У будинку залишились декілька людей похилого віку та 4 молодих чоловіків. Приносив їм корм для тварин, їжу, ліки. В один із моїх приходів до будинку, під´їхав ворожий БТР та вистрелив вздовж вулиці Виговського, підпаливши приватний будинок.
Згодом до будинку зайшли російські солдати, кинули гранату, смертельно поранили мого сусіда Сергія. Трьох молодих чоловіків забрали і вивезли. Пізніше їх впізнали у м. Бучі серед вбитих. Серед них був майстер спорту зі спортивного орієнтування тренер Ірпінської ДЮСШ Олександр Шеремет. Ми останні, які бачили Сашка живим. Він постійно допомагав мешканцям навколишніх будинків, які залишися в окупації. Діставав воду та продукти, допомагав стареньким пережити холод і не померти з голоду. Одного разу снаряд влучив у газову трубу. Саме Сашко миттєво перестрибнув через паркан і кинувся до будинку та власноруч перекрив газопостачання, чим врятував від подальших руйнувань будинок і зберіг життя людям.
Найбільшої люті та безпорадності у своєму житті я відчув, коли російські солдати вдерлися через вікно першого поверху мого будинку та вивели з підвалу 22-х мешканців з наказом: «Руки за голову, выходить по одному, построиться возле дома, снять одежду для осмотра!». Для кожного цей день міг би стати останнім… Відібрали телефони, перевірили їх на наявність відео та фото, розбили. Люди стояли перед шеренгою озброєних російських автоматників. Постав перед очима наш майже вщент згорівший будинок з 20 квартир. На сходах будинку лежало тіло нашого сусіда Пархоменка Андрія, якого застрелили 23 березня з БТР. Іншого сусіда, Матвієнка Володимира, застрелив в цей же день військовий з автомату. Попросили дозволу у росіян поховати Андрія на території приватного сектору. У цей час почули команду російського військового: «К бою!» і військові зникли в напрямку податкового університету.
29-30 березня 2022 року бійці територіальної оборони та ЗСУ з допомогою волонтерів евакуювали всіх нас до переправи через річку Ірпінь. Пекельні, виснажливі, страшні дні окупації назавжди залишаться в нашій пам´яті. Це неможливо забути, це неможливо пробачити. До міста я повернувся 16 квітня 2022 року.
Вразило те, що швидко вулиці міста були прибрані від сторонніх предметів, залишків військової техніки, повалених дерев, розтрощених електроопор. Після звільнення міст Бучі та Ірпеня наш працівник, водій комбінату Ситнік Віктор Валентинович, який пережив окупацію у Бучі, розказав мені про стан матеріально-технічної бази комбінату.
Будівля комбінату вціліла. У ній розміщувалися ворожі військові. В приміщеннях був безлад: розкидані речі, потрощені меблі, залишки їжі та брудного посуду, особисті речі окупантів та купа сміття. Зникло обладнання навчальних майстерень, нові швейні машинки, комп’ютери, бензопили, слюсарний інструмент. Машини були пошкоджені, виведені з ладу: вибито (прострелено) скло, вирвані замки, сокирою розбиті бензобаки і на додаток фарбою нанесені позначки букви «V». Деякими машинами окупанти користувалися. Завдяки зусиллям Віктора всі автотранспортні засоби закладу, які знаходилися на вулицях міста Буча, були переміщені до гаражів комбінату. Моторошно згадувати…. на території закладу було знайдено тіло загиблого місцевого чоловіка. Мабуть, тікаючи від військових, хотів сховатися за гаражами, але, на жаль…
Викладачі та майстри Ірпінського міжшкільного ресурсного центру після відновлення освітнього процесу у закладах освіти громади продовжили працювати у дистанційному режимі. Наразі заняття проводяться на базі закладів загальної середньої освіти.
Дякуємо захисникам міста! Слава героям! Ми вистояли – ми обов’язково переможемо! Тримаймо освітній фронт разом.
