Місяць: Березень 2023

Іван Пташник, директор Ліцею “Мрія”, Олена Марусяк, вчитель філології

Події ранку, 24 лютого 2022 року, ніхто до кінця не розумів. Все, що відбувалося навколо було схоже на хаос і якесь суцільне непорозуміння. Вже пізніше, через декілька днів, прийшло усвідомлення, що це справжня війна. Ми тоді ще не знали, що чекає нас попереду. У школі оголосили канікули, вчителі та учні залишилися вдома. Я прийшов рано, щоб змінити сторожа з нічної зміни. Тиша шкільних коридорів насторожувала. Не знаю чому, але промайнула думка…а якщо приліт? а якщо пожежа?… тільки но зробили ремонт. І я почав розтягувати по школі пожежні рукави, перевірив чи є подача води. Зателефонував сторожу і попросив прийти на роботу.

Ми вирішили готувати приміщення колишнього тиру для прийому людей. Столи, стільці, лавки, спортивні мати – це найперше, що зносили до укриття. Вже після перших віддалених вибухів у сховище прийшло близько 50 людей. Серед них були наші вчителі із сім’ями, мешканці прилеглих будинків з дітьми. На найблищі тижні для багатьох наша школа стала прихистком.

Вдома чекала дружина та двоє синів. Приймаю рішення вивезти родину у безпечне місце. Дорога була довгою та виснажливою. Блокпости, озброєні люди, військова техніка на дорогах – здавалося, що це реквізити якось фільму про війну. Затори на дорогах, величезна кількість машин, які їдуть зі швидкістю не більше 20 км/год. При перевірці документів запитують звідки їдете і на відповідь – з Ірпеня… вираз обличчя одразу змінюється і чуєш: ”Їдьте, швидше,швидше…”

Міська рада прийняла рішення у шкільній їдальні готувати обіди для бійців тероборони. Жодного з кухарів не було. Працівник школи Юрій Швирьов відкрив харчоблок, налагодив роботу кухонного обладнання, а наші вчителі Олена Марусяк, Зорина Балацька, Любов Красюк, Ірина Красюк та Олександр Сморчков швидко опанували “професію повара”.

28 березня 2022 року всі почули довгоочікувані слова “Ірпінь звільнено”! Навіть не вірилося… боялися власник думок. А якщо це не правда? А якщо це зовсім не так? Звільнено!!! – точно звільнено! І наше місто героїчно витримало і зупинило ворога на підступах до столиці. Додому! Так хочеться скоріше повернутися додому. Знову кажуть чекати. Не можна до міста, небезпечно, немає ні світла, ні води, ні газу. Але на той час це все здавалося такими дрібницями у порівнянні з тим, що пережили люди в окупації.

Будівля ліцею зазнала значних пошкоджень. У перших числах квітня наш заклад почали відновлювати. Потрібно було провести повне обстеження приміщення і розмінування. Вчителі та працівники школи поступово поверталися до міста та долучалися до роботи. Якими зворушливими були зустрічі. Обійми, сльози, посмішки і щастя побачити один одного живими і зустрітися у рідній школі. Практично з кожним у ці дні зробили фото. Це чи не найдорожчі світлини для кожного з нас і пам’ять про події “лютого 2022 року”.

У школі знову починають готувати обіди. Тепер це допомога для мешканців міста. З 13 квітня по 24 серпня 2022 р. щоденно гарячі обіди отримували майже 4500 осіб. Паралельно тривала підготовка Ліцею до початку нового навчального року.

Спільними зусиллями Ірпінської міської ради, управління освіти та благодійних організацій заклад було відновлено, облаштовано укриття. 1 вересня 2022 року Ірпінський ліцей “Мрія” одним із перших у громаді розпочав роботу в очному та змішаному форматах.

***

Олена Марусяк, вчитель Ліцею “Мрія”

Ранок. Дзвінок. Крик подруги: “Спиш? Вставай! Почалася війна!”І розділилося моє життя на До та Після.

Пам’ятаю: біжу, тягну за собою Бадюшу. Син на іншому кінці міста. Батьки відмовилися йти з дому. Летимо з моїм чотирилапим хвостиком. Від вибухів припадаємо до землі… Ми ще не усвідомлюємо, що відбувається. Несемося у рідну школу, щоб сховатися, не розуміючи, що порятунку немає ніде… Підвал. Незнайомі і знайомі люди. В очах застигле нерозуміння і питання: “Що робити? Як діяти? Що буде далі?”

11 днів ми були у стінах будівлі. За ці 11 днів близько 50-ти людей переховувалися з нами: приїздили, приходили, йшли, поверталися. Кожен висловлював свою думку і ця думка не завжди співпадала з нашою. Психологічно складно було чути про те ,що винні українці. Люди були різні, слова були різні і відношення до ситуації теж було різне.

10 днів ми вставали о 5-6 ранку, щоб стати до плит шкільної їдальні, бо треба було приготувати нашим захисникам сніданок, обід, вечерю. Спочатку на 60, потім на 100, 150, 300 чоловік. Ми ставали рано, а лягали…Та чи лягали? Ранок і ніч втратили свій часовий простір. У перші дні начальник Управління освіти і науки Олег Білорус разом з волонтерами привезли нам купу продуктів. Ми готували борщі, уху, каші, картоплю, макарони, котлети, вінегрет, тушковану капусту, м’ясо… Але у нас не було хліба. Пам’ятаю, як нам принесли хлібину і ми її ділили на всіх. 10 днів ми падали на підлогу від вибухів і знову піднімалися, щоб доготувати. Бігли у підвал, обіймалися від страху, а потім лізли, щоб перевернути котлети, бо згорять, а нам скоро віддавати вечерю… А потім зникло світло і вода, а потім було “5 хвилин”.

11 днів тряслися стіни та летіло скло. 11 днів ми будували барикади, лягали та вставали одягнені, ходили темними моторошними коридорами, готували аптечки, протипожежні засоби, плакали і сміялися одночасно…11 днів ми боялися ТИШІ, бо знали, що скоро почнеться обстріл. Ми бігли навшпиньки і рахували 1,2,3 — вибух- міна, 1,2,-вибух-град…. Але нас не злякали ні мітки під вікнами, ні вибиті шибки, ні снаряд у класі, ні невідомі автомобілі, які ганяли по території, ні грюкіт вночі у двері. А зранку шукали ” мітки” навколо школи. Брали пісок і засипали їх.

Ми чекали Олега Білоруса та волонтерів, які обов’язково мали приїхати за обідами для наших хлопців-захисників. 11 днів ми молилися і не знали чи виживемо.

8 днів я не бачила своїх рідних. Найбільше боліло, що поруч немає сина та батьків. Нестерпно боліло за братів, які з першого дня війни стояли на захисті нашого Ірпеня. З мамою я так вже і не зустрілася.

11 днів! Найдовших, найгучніших, найжахливіших днів! Але ніхто не здався! Не сказав, що втомився, що тяжко і страшно! Ні Зоринка, яка стояла поруч зі мною з ранку до ночі на кухні, ні Любов Борисівна Красюк, яка бігла кожного дня під обстрілами з дому, щоб допомогти, ні Юра Швирьов, який завжди був поруч підтримував і підставляв плече , ні дядько Гриша, який постійно говорив, що все буде добре, ні Іра Красюк з мамою, ні дядько Саша, ні Сергій Сморчков, який прийшов під кулями на чергування, ні Ганна Олійник, яка до 19 березня була в Ірпені та прибігла ,щоб закрити двері школи…НІХТО!

Отак і вижили! Витримали до 7 березня. Я думала, що ми витримаємо до кінця. До звільнення Ірпеня від клятих рашистських псів! Але одного ранку ми почули крик:“5 хвилин! У вас є 5 хвилин! Орки на Університетській!” То кричали мій менший брат Микола та Герой України, який віддав своє життя за наше майбутнє, Березов Ярослав.А потім все, як у тумані: машина, рація, міст Життя, постріли, кров, захисники, автомати, волонтери, вокзал, евакуація, Львів, Іван Миронович, теплі очі та палкі обійми друзів, моє найстрашніше 8 березня… 8 березня довжиною у рік. 24 лютого довжиною в життя. Але ми вижили! Бо були разом! Бо ми хотіли жити!

Це наша маленька перемога на шляху до остаточного знищення ворога на українській землі. Освітяни Ірпінської громади незламні! Тримаймо освітянський фронт разом!

#МістаГероїв Ірпінський академічний ліцей «Мрія» Іван Пташник Алена Марусяк

Вклонімося Героям і синам

!Вклонімося всім вдовам, матерям!

Вклонімося всім волонтерам, лікарям!\

Пожежникам, пілотам, водіям!

Вклонімося Героям – морякам!

Усім рідненьким нашим землякам!

***

Вклонімося і будем пам’ятати,

Яку ціну ми віддали,

За те, щоб ворога здолати. (25.03.2022р. Ірпінь. Ірина Закамолдіна)

– Життя до війни було іншим, ніж зараз…

Від кожного другого чую ці слова. Люди почали усвідомлювати, порівнювати життя в мирний час і під час війни.

Дійсно, так воно і є. Таке спокійне, розважливе, мирне життя панувало в нашому садочку №7 «Бджілка». Ніхто й подумати не міг, як кардинально можуть змінитися наші цілі та плани за один ранок. Той ранок, який приніс в наше життя війну. Кожен чоловік, кожна жінка, дитина, тварина – усі зазнали гіркоти кровопролиття.

Тож не має жодної людини, яка б відповіла, що з 24.02.2022 її життя не змінилось. Кожен рятувався, як міг. Хтось намагався втекти машиною, простоюючи годинами в заторах, хтось, з відчаю і переляку, йшов пішки на Київ, а хтось, в надії, що все скоро скінчиться, бо цього всього просто не може бути – шукав прихистку в укриттях. Таким прихистком став наш садочок «Бджілка» для сімей працівників та інших ірпінчан. Поряд з садочком знаходилась школа, в підвалі якої перебувала велика кількість людей. Директор якось додзвонився мені і попросив впустити частину людей в садочок. Але, на жаль, наші укриття в підвалах не могли надійно захистити від ракет і постійних обстрілів. Відчуваючи, що небезпека лише зростає з кожним днем, люди знаходили можливість евакуюватись.

З кожним днем війни масштаби руйнувань в Ірпені збільшувались. І до того часу, коли місто звільнили – велике кількість будівель зазнала руйнувань. Руйнувань різного ступеня: в когось вилетіло скло в шибках, в когось частково пошкодилось житло, а хтось – взагалі залишився без даху над головою.

Та це не лякало людей. І після деокупації міста, вони потихеньку почали в нього повертатись. Навіть якщо будинок зруйнований, людина сяде на дорозі, але буде почуватися краще, ніж за тисячу кілометрів.

Правду кажуть, час лікує. Після деокупації, замертвілі клітини почали відновлюватися, запах живої людини збільшувався з кожним кроком ірпінчанина, який повертався до себе додому.

До нового навчального року людей ставало все більше і більше. Ми мали відновлювати наш Ірпінь. Будинки, магазини, лікарні, дитячі садки, школи потихеньку відбудовувались для наших мешканців. Наш садочок, яскрава затишна «Бджілка», теж зазнав значних руйнувань.

Тож після деокупації, я повернулася в місто і приступила до роботи по відновленню закладу. Ми з колективом мали виконати величезну кількість робіт по відновленню всього за пару місяців. Відбудовувати, знесені уламками ракет, ганок, дах, східці закладу. Постраждала і територія. Уламки літали повсюди, зробивши боляче і залишивши “шрами” на деревах, паркані, зовнішніх стінах садку. Щодня ми всі переживали контрастні стани і відчуття. Здавалось, лише вчора на цьому майданчику бігали дітки, гралися і жили життям, яким мають жити. А сьогодні – війна забрала в них шанс на щасливе і безтурботне дитинство.

Війна зробила боляче усім. Під час роботи, на перепочинку за чашкою чаю, всі ділились своїми спогадами, лікуючи душі. Звичайно, не всі виїжджали з міста, багато людей пережили окупацію від початку до кінця. Їх розповіді не можна було слухати без сліз.

Колеги, які були в окупації, розповідали про це пекло. Сиділи без світла, води, але допомагали один одному. На мангалі, під будинком кип’ятили воду, одну склянку собі і обов’язково сусіду. Здавалося, що світ став інший, більш доброзичливий, щедрий. Під час окупації, якщо довелося роздобути буханку хліба – половину віддавали сусіду. Вірили в нетривалу війну, що цей абсурд має закінчитися. Але…

Тетяна Нечаєва, наш сторож дитсадка згадує: «Перші сльози були після деокупації не від страху, не від відчаю, а від людської уваги, від тепла незнайомих людей. Тоді, як на вулиці, перед Великоднем нам дали пакети від мешканців Рівненщини з пасочками, яйцями і приготованою домашньою стравою, розкладеною в одноразовий посуд».

Через війну, у багатьох працівників “Бджілки” не лишилося житла зовсім. Одні виїхати за кордон і звільнилися, інші – повернулися в Ірпінь після деокупації, а жити немає де. Але вони вірять, що настане той день, коли запанує мир на нашій рідній Україні, все відбудується і в кожного буде нова домівка, ще краща від попередньої.

Процитую слова співробітниці садка, яка пережила жорстоку окупацію, через неможливість виїхати заради своєї лежачої матусі: “Багато разів попадали під обстріли. Прийшовши від сина, побачила, що наша квартира зруйнована. «Спізнилася» на 15 хвилин, як сказали сусіди”.

Ми з оновленим колективом і з допомогою спонсорів відновили нашу «Бджілку». Тут знову лунають дитячі голоси, поступово з’являється дитячий сміх і я навіть ловлю легкі посмішки колег. Терористичні рухи росії в сторону України продовжуються і зараз, часто лунають сигнали «повітряної тривоги» через масовані ракетні обстріли. Провести день без підвалу – справжнє свято.

Для всіх: дітей, працівників і батьків систематичні тривоги – це величезний стрес. Нещодавно на свої власні очі, я побачила ракету, що пролетіла рівно над нашим садком. Серце в п’яти, руки в ноги і до підвалу– перевіряти безпеку дітей і колег. Знаю, що в будь-якому випадку відповідальність буде на мені.

Кожен день і кожна тривога у мене проходить разом зі страхом. Але я, так, як ті, що воюють за нашу Батьківщину, переборюю свій страх. Заради дітей – нашого майбутнього покоління, заради їх щасливих посмішок і сяючих очей. Заради колег, яким потрібна моя підтримка і дружнє плече..

Це мій освітянський фронт. І я вистою.

Дошкільний навчальний заклад ясла-садок 7 “Бджілка” м.Ірпінь Олена Шокало

Сьогодні, у річницю визволення міста Ірпеня від російських загарбників, учні 5-11 класів закладів загальної середньої освіти громади писали есе, а молодші малювали малюнки -“Я повернувся додому”.

28 березня 2022 року – день, на який чекали – день, який повернув нам наш Ірпінь, наш дім…

З перших днів визволення міста ми всі щоденно, переглядаючи публікації у соціальних мережах, так мріяли почути довгоочікувані слова від міського голови Олександра Маркушина: “Можна повернутися ДОДОМУ!”

Тисячі мешканців міста, розкидані по всьому світу, розпочали свій шлях повернення. Він був довгим, але таким омріяним.

Кожна дитяча робота сповнена гіркими та щасливими спогадами, мріями та любов’ю до рідного дому. Жорстока війна, сусід-агресор захотів забрати у них домівку, позбавити можливості жити на вільній українській землі, але завдячуючи захисникам сьогодні діти мають можливість жити у рідному місті, у рідному домі.

Але дехто, на жаль, ще і досі мріє вимовити близькі серцю слова – Я ВДОМА!!! Ми віримо, що мрія кожної дитини обов’язково збудеться.

Роботи учнів будуть зберігатися у шкільних музеях пам’яті про героїчну боротьбу українського народу за свободу та незалежність.

Дякуємо ЗСУ! Разом до Перемоги!

#МістаГероїв Ірпінський ліцей №1 Ірпінський ліцей №2 Ірпінської міської ради Бучанського району Київської обІрпінський ліцей 3 ІРПІНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ ЛІЦЕЙ «ЛІНГВІСТ» ІМЕНІ ЗАРІФИ АЛІЄВОЇІрпінський академічний ліцей «Мрія» Ірпінський ліцей інноваційних технологійІрпінський академічний ліцейІрпінська гімназія “Освіта”Михайлівсько – Рубежівський ліцей Ірпінської міської ради Козинцівська гімназія

Любов Шостак, директорка закладу, Інна Гречана, асистент вихователя

Заклад дошкільної освіти №8 «Колібрі» з вересня 2017 року залюбки щоранку зустрічав малюків. В ньому завжди панувала атмосфера любові, радості, чарівної казки. Діти охоче бігли до садочка, адже знали, що їх чекають неймовірно цікаві заняття, пісні та танці, веселі ігри, друзі, а ще їх улюблені вихователі.

Але з 24 лютого 2022 року, на превеликий жаль, дитячий сміх та веселий гамір надовго перестане доноситись з вікон та дитячих майданчиків закладу.

Напередодні цього жахливого дня ще лунали пісні з музичної зали. Малюки готувалися до весняних свят. Десь чутно було, як діти старанно рахували. Десь створювались маленькими рученятами шедеври з кольорового паперу. По всьому садочку розносився аромат смачної їжі. Дітям здавалося, що все добре і так буде завжди. Педагоги також намагалися відволікатися за роботою від моторошних думок. Кожен сподівався на краще і мав надію, що все буде добре. Усі, все одно, планували заняття на наступний день, бо дуже хотілося, як завжди, знову зранку обійняти своїх вихованців.

Та ранок 24 лютого став для всіх жахливим. Не вірилося, що сталося найстрашніше. Звістка від директора про те, що почалася повномасштабна війна і садочок не працює, приголомшила всіх співробітників. Більшість думали, що це не надовго. Проте вже цього ж дня стало зрозумілим те, що все набагато серйозніше. Тому деякі педагоги, рятуючись від війни, прийняли рішення перечекати жахіття, яке чулося звідусіль, в інших містах. Але не всі вихователі змогли одразу виїхати. Для кількох з них та їхніх сімей саме стіни садочка стали прихистком в перші дні війни. Згодом до них приєдналися і мешканці сусідніх будинків. В садочку хоч і було трішки гамірно, проте це вже була не та атмосфера, яка ще була вчора. Затишні спальні стали пустими, а матраци і ковдри рятували від холоду тепер вже в укритті.

В перші дні війни всі працівники закладу дуже згуртувалися, завжди були на зв´язку. Ті, хто з певних причин були змушені залишитись в Ірпені, навіть висилали відео садочку, звітували про политі квіти та нагодованих акваріумних рибок. Як же тоді хотілося зайти у групу, зустріти дітей, розказувати їм казки. Але сумні новини одна за одною віддаляли від цих думок. Найжахливішим стало те, що місто тепер вже було в окупації.

Майже щоранку Любов Шостак – директор писала різну інформацію і просила відгукнутись хоч якимось чином. Згодом дізналися, що кілька педагогів не виходять на зв´язок. На щастя, тепер з ними все добре. Але те, що вони пережили, вони досі згадують з острахом.

Так сталося, що частина міста, де знаходиться садочок, була захоплена ворогом. Ніхто не розумів чи зможемо знову колись повернутися в свій затишний «Колібрі». Тоді кожен ще більше почав цінувати і свою роботу, і колег. А найбільше сумували за дітьми. Було дуже прикро за них, адже ворог вкрав частину їхнього щасливого дитинства.

Місяць моторошних новин, місяць сподівань і безнадії, місяць очікувань тривав як цілий рік. Та наші мужні воїни ЗСУ та ТРО змогли зробити неймовірне – вигнати надовго ворога з нашого улюбленого міста. А що сталося з нашим закладом і досі було невідомо, адже місто все ще постійно обстрілювалося.

Через тиждень-два вперше побачили кадри, на яких був понівечений, розстріляний, але такий рідний садочок. З розбитих вікон виглядали пошматовані штори, колись яскравий фасад виглядав тепер як тьмяне решето, кухня, на якій з любов‘ю готували борщ, була повністю знищена. Пізніше дізнались, що в одній з груп зруйнована стеля через влучання снаряду. Хоч і ворога вигнали, але радості тоді не відчувалося, адже війна була зовсім близько.

Та бажання знову почути дитячий сміх у стінах закладу пересилив і розпач, і безнадію, і страх знову заглянути в очі окупантам. Згодом деякі педагоги почали повертатися в місто після його визволення. Усім дуже боляче було на власні очі бачити розстріляний Ірпінь. Особливо боляче було повертатись в дуже затишний, в недалекому минулому, садочок. Як же моторошно виглядали пусті коридори, холодні спальні, напівзруйновані деякі групи, приміщення. Ще й досі в дитячому закладі «пахло» війною.

Та, опанувавши себе, ті, хто мав змогу приїхати одразу, взялися за діло. Інші згодом також приєдналися. Так охоче на роботу ще ніколи не йшли. Всі так завзято щодня замітали розбите скло на підлозі(цей звук надовго закарбувався у пам´яті), збирали уламки від снарядів, пересаджували вцілілі квіти, мили, витирали пил… Завдяки фінансовій допомозі небайдужих людей, наполегливості і бажанню директора та всього колективу відновити роботу садка, кухня, напівзруйнована група, дах, фасад виглядали тепер, як нові. Всі педагоги не могли вже дочекатися від малюків звичного «Доброго ранку!». Хоча й розуміли, що тепер доведеться працювати в зовсім інших умовах. Що тепер доведеться роз´яснювати дітям що таке «повітряна тривога», «відбій», «укриття». Але заради дитячих посмішок готові були пристосовуватись до нових умов.

І от в листопаді знову побігли дитячі ніжки до дитячого садка. Тепер знову пахне борщем та узваром. Знову малюки старанно виготовляють поробки, малюють. Знову чути галас на ігрових майданчиках, а з музичної зали доносяться пісні. Часто тепер звучить Гімн України з вуст дітей. Але зараз він звучить якось по-іншому, адже його співають діти, які бачили війну, які живуть у війні, які щиро вдячні воїнам ЗСУ, які ще більше стали любити свою країну. І нехай, поки що, деякі малюнки створені в укритті, а через повітряну тривогу діти там же смакують український борщ, та в садочку все ж малюкам і цікавіше, і веселіше. Заради щасливого дитинства кожен працівник ЗДО «Колібрі» готовий створити казкову атмосферу, навчитися вигадувати цікаві ігри в укритті, навчитися заспокоювати, коли самому страшно, вміти проводити заняття, коли немає світла по кілька годин, готувати вже о п´ятій ранку, щоб встигнути до вимкнення електрики…

Ми українці – вільний народ, який виховує справжніх патріотів, які щиро пишаються українськими воїнами, люблять Україну і вірять у нашу перемогу!

#МістаГерої Заклад дошкільної освіти “Колібрі”

Сьогодні, 27 березня 2023 року, з нагоди річниці визволення Ірпеня від російських загарбників у приміщенні міської публічної бібліотеки ім.М.Рильського відбувся концерт вихованців рок-гуртка “Веселка” (керівник Іван Дзюба), вокальних ансамблів “Щасливі діти” та “Співоцвіт” (керівник Євгенія Махнівська) Ірпінського центру позашкільної освіти.

Під час концертної програми у виконанні учасників заходу прозвучали українські патріотичні пісні. Різнобарв’я репертуару та стилів виконання вразило глядачів. Кожну музичну композицію присутні слухали, затамувавши подих і зі сльозами на очах. Емоційно, талановито і від щирого серця через пісні та музику юні виконавці передали красу та велич України, патріотизм українського народу та безмежну мрію жити у вільній незалежній державі.

Вихованці ІЦПО постійні учасники міських масових заходів. Вокальний ансамбль “Щасливі діти”, призери (ІІ місце) міжнародного конкурсу “Зимова фантазія. Різдвяні візерунки.” Вокальний ансамбль “Співоцвіт” неодноразовий переможець Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів: “Україна єднає світ”, “Vocal magic of Ukraine”, “Квітуча Україна”, “Зимова фантазія. Різдвяні візерунки”.

Дякуємо ЗСУ за можливість розвиватися та творити

Вдячні за співпрацю Відділ культури, національностей та релігій

Ірпінський центр позашкільної освіти

24 лютого 2022 року дізнався про початок військової агресії від доньки, яка зателефонувала в дуже ранній час. Потім включив телевізор, інтернет. Відчув розпач, занепокоєння. Не вірилось, що може таке трапитись.

Почав збиратися на роботу. Зв’язався в телефонному режимі з педагогами та обслуговуючим персоналом закладу, наказав чекати розпоряджень. Пізніше надійшло повідомлено про оголошення канікул. Зателефонував сторож, повідомив, що у приміщенні котельні розмістилися бійці самооборони. Біля закладу облаштували лінію оборони.

З сумом та болем спостерігав, як через місто Ірпінь протягом декількох днів у напрямку Житомирського та Варшавського шосе рухався безперервний потік автомобілів, люди масово виїжджали з Києва, Ірпеня.

Наші почали зводити блок-пости на в’їздах у місто Ірпінь. 4 березня після обстрілу Ірпеня зі сторони Ворзель-Буча було пошкоджено мій будинок по вулиці Садова 69. Снаряд пошкодив зовнішню стіну та газову трубу на будинку, виникла пожежа в квартирі на першому поверсі. В цей час від розриву міни на подвір’ї було поранено 3-х чоловіків. Бійці ДСНС, аварійна газова служба перекрили доступ газу, загасили пожежу. Поранених мешканців будинку забрала швидка допомога. З цього дня будинок залишився без світла, води, газу.

Мешканці м. Ірпеня почали масово евакуюватись. Волонтери вивозили їх на автомобілях, рухались невеликими колонами, групами, одиноко з дитячими візочками. У руках несли речі, домашніх тварин. Направлялися до «будинку торгівлі» на вулицю Соборна та до переправи через річку Ірпінь. Люди, які залишались у місті, групувались біля під’їздів. Почали збирати дрова, гілки, облаштували місце для приготування їжі.

Докучав холод. Наш будинок став схожим на примару – вибиті шибки, розбиті стіни, навколо знищені пожежою автомобілі. У підвалі будинку протяги, температура +4 С, в квартирі +3-4 С. Виникали проблеми з питною водою. Продукти харчування залишали мешканці, які евакуювалися, але їх катастрофічно не вистачало.

6-7 березня вперше побачив російський блок-пост на розі вулиць Виговського та Київської. Я переміщався з вул. Садова по вул. Виговського до будинку доньки, яка евакуювалась. У будинку залишились декілька людей похилого віку та 4 молодих чоловіків. Приносив їм корм для тварин, їжу, ліки. В один із моїх приходів до будинку, під´їхав ворожий БТР та вистрелив вздовж вулиці Виговського, підпаливши приватний будинок.

Згодом до будинку зайшли російські солдати, кинули гранату, смертельно поранили мого сусіда Сергія. Трьох молодих чоловіків забрали і вивезли. Пізніше їх впізнали у м. Бучі серед вбитих. Серед них був майстер спорту зі спортивного орієнтування тренер Ірпінської ДЮСШ Олександр Шеремет. Ми останні, які бачили Сашка живим. Він постійно допомагав мешканцям навколишніх будинків, які залишися в окупації. Діставав воду та продукти, допомагав стареньким пережити холод і не померти з голоду. Одного разу снаряд влучив у газову трубу. Саме Сашко миттєво перестрибнув через паркан і кинувся до будинку та власноруч перекрив газопостачання, чим врятував від подальших руйнувань будинок і зберіг життя людям.

Найбільшої люті та безпорадності у своєму житті я відчув, коли російські солдати вдерлися через вікно першого поверху мого будинку та вивели з підвалу 22-х мешканців з наказом: «Руки за голову, выходить по одному, построиться возле дома, снять одежду для осмотра!». Для кожного цей день міг би стати останнім… Відібрали телефони, перевірили їх на наявність відео та фото, розбили. Люди стояли перед шеренгою озброєних російських автоматників. Постав перед очима наш майже вщент згорівший будинок з 20 квартир. На сходах будинку лежало тіло нашого сусіда Пархоменка Андрія, якого застрелили 23 березня з БТР. Іншого сусіда, Матвієнка Володимира, застрелив в цей же день військовий з автомату. Попросили дозволу у росіян поховати Андрія на території приватного сектору. У цей час почули команду російського військового: «К бою!» і військові зникли в напрямку податкового університету.

29-30 березня 2022 року бійці територіальної оборони та ЗСУ з допомогою волонтерів евакуювали всіх нас до переправи через річку Ірпінь. Пекельні, виснажливі, страшні дні окупації назавжди залишаться в нашій пам´яті. Це неможливо забути, це неможливо пробачити. До міста я повернувся 16 квітня 2022 року.

Вразило те, що швидко вулиці міста були прибрані від сторонніх предметів, залишків військової техніки, повалених дерев, розтрощених електроопор. Після звільнення міст Бучі та Ірпеня наш працівник, водій комбінату Ситнік Віктор Валентинович, який пережив окупацію у Бучі, розказав мені про стан матеріально-технічної бази комбінату.

Будівля комбінату вціліла. У ній розміщувалися ворожі військові. В приміщеннях був безлад: розкидані речі, потрощені меблі, залишки їжі та брудного посуду, особисті речі окупантів та купа сміття. Зникло обладнання навчальних майстерень, нові швейні машинки, комп’ютери, бензопили, слюсарний інструмент. Машини були пошкоджені, виведені з ладу: вибито (прострелено) скло, вирвані замки, сокирою розбиті бензобаки і на додаток фарбою нанесені позначки букви «V». Деякими машинами окупанти користувалися. Завдяки зусиллям Віктора всі автотранспортні засоби закладу, які знаходилися на вулицях міста Буча, були переміщені до гаражів комбінату. Моторошно згадувати…. на території закладу було знайдено тіло загиблого місцевого чоловіка. Мабуть, тікаючи від військових, хотів сховатися за гаражами, але, на жаль…

Викладачі та майстри Ірпінського міжшкільного ресурсного центру після відновлення освітнього процесу у закладах освіти громади продовжили працювати у дистанційному режимі. Наразі заняття проводяться на базі закладів загальної середньої освіти.

Дякуємо захисникам міста! Слава героям! Ми вистояли – ми обов’язково переможемо! Тримаймо освітній фронт разом.

#МістаГероїв

24 лютого я перебував в Ірпені разом із сім’єю. На цей день у мене була запланована депутатська сесія, ми її провели, зібравшись о шостій ранку. Після засідання приїхав до школи, прийшли вчителі, обговорили організаційні моменти. Було прийнято рішення оголосити канікули. Хотілося вірити, що це все тимчасово і скоро все закінчиться. Згадую, як того ж ранку стоїмо на ґанку і десяток дітлахів йде до школи. Підходять ближче, дивуючись, чого нікого немає і кажуть: «А мама сказала йти до школи», я всіх відправляв додому…. Було одночасно і сумно, і страшно, і так боляче, що ці маленькі діти вимушені побачити війну на власні очі.

Ввечері 24 лютого вивіз свою сім’ю до батьків і на наступний день повернувся в ліцей, бо розумів, що треба потурбуватися про безпеку мешканців міста. Більшість просто не розуміли, що робити. Школа – можна сказати осередок “району СМУ” в Ірпені, тому туди почали сходитись люди і їм потрібні були роз’яснення, інструкції, допомога. Деякі не хотіли виїжджати, але боялися бути вдома самі. Разом з колегами, тренерами почали облаштовувати підвальне приміщення ліцею: прибирали непотріб, принесли спортивні мати, стільці, столи, одним словом все, що могло знадобитися під час перебування людей. Вже в першу ніч прийшло майже 300 людей. Усіх розмістили, прихистили, а неподалік все гупало і вибухало. За весь час близько півтори тисячі людей перебувало у сховищі Ліцею.

Але, на жаль, це було лише відчуття безпеки. Дякувати нашим захисникам у перші дні не було прильотів до закладу. Пекло почалося пізніше. Вже 4 березня зникло світло і почалися проблеми з питною водою. Ми ще декілька днів пробули у закладі, але приходило розуміння, що таку кількість людей ми не в змозі повністю забезпечити всім необхідним. З даху ліцею бачили ТЦ «Жираф», де точилися запеклі бої. З нашої сторони біля закладу «Караван Гала» вже облаштували лінію оборони міста і це означало, що ворог вже занадто близько. Потрібно було терміново евакуювати людей. Час йшов на години і у будь яку мить прихисток для сотні людей міг перетворитися на смертельну пастку. Власне, ми починаючи з 25 лютого вже частково це робили, когось довозили на вокзал, когось на автобуси до Романівки. Також долучалися до охорони правопорядку, неодноразово виїжджали і на “мародерські” виклики, які відбувалися у квартирах та магазинах міста. 6 березня всіх, хто був у школі, ми евакуювали. Це було таке полегшення, як маленька перемога, але з прикрістю і розпачем, тому що люди вимушені були з рідного міста тікати у невідомість… Ми ніколи не забудемо погляд дітей – у якому страх, розпач і довіра. Вони вірили нам, вони довіряли і ми не мали жодного права зрадити їхні надії. Це додавало нам сил боротися.

А далі… Закрив школу, перевірив усі кабінети з думками, що обов’язково повернемось, і переїхали в штаб управління містом, включилися у роботу з організації допомоги населенню та військовим. Але вже 7 березня було прийнято рішення залишити місто. Ми почали виходити з Ірпеня, якраз в день, коли був найважчий евакуаційний вихід.

Перебуваючи на Романівському мосту, це був єдиний шлях, що залишився для евакуації, почався мінометний обстріл… Там загинула сім’я, на моїх очах, я був в метрах 40 від них… Це була пекельна евакуація. Після того базувалися у Києві, вступили у батальйон ТРО 206 і щоденно допомагали евакуйовувати людей з Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Усіх, хто проходив під Романівським мостом. Усіх!

Після 28 березня, коли окупантів було викинуто за територію міста, ми одразу приїхали. Потрібно було повертати життя зруйнованому і понівеченому Ірпеню та допомогти в першу чергу людям, які пережили окупацію. У Ліцеї облаштували гуманітарний штаб. Щоденно десятки людей приходили щоб отримати речі першої необхідності, одяг та продукти харчування. Почали готувати гарячі обіди. У місті ще не відновили світло та газопостачання і це була чи не єдина можливість для більшості з них вижити.

Дякую вчителям, працівникам Ліцею, волонтерським організаціям і всім мешканцям міста, хто після деокупації Ірпеня прийшов до школи та почав допомагати прибирати наслідки обстрілів та бомбардувань. Коли я прийшов перший раз, у мене був відчай, я ж не таким його залишав… Це був наче зовсім інший заклад – з вигорівшим дахом, по якому було близько сорока прильотів від артилерії, знищеними класними приміщеннями, розбитими спортивними майданчиками. Приміщення зазнало пошкоджень та руйнувань майже на 80%, практично нічого не вціліло, але витримали стіни і це вселяло надію на те, що школа оживе і по іншому бути не може. Роботи було багато. Працювали практично без відпочинку. Вчителі, які поступово поверталися до міста, зранку проводили дистанційно уроки, а по обіді розбирали завали та працювали волонтерами у гуманітарному штабі.

З березня 2023 року за сприяння дитячого фонду ООН UNICEF розпочалися роботи з відновлення закладу. Ми докладемо максимум зусиль щоб вже в наступному навчальному році наші учні навчалися в оновленому, сучасному рідному Ірпінському Ліцеї №3.

Пишаємося освітянами нашої громади. За вагомий особистий внесок і проявлений героїзм у захисті громади та порятунку жителів міста Ірпеня Федоров Станіслав Ігорович НАГОРОДЖЕНИЙ: грамотою Комітету Верховної ради України з питань освіти, науки та інновацій; почесною грамотою Міністерства молоді та спорту України, Міністерством оборони України – заохочувальною відзнакою-медаллю “За особливу службу ІІІ ступеня”; Ірпінською міською радою – відзнакою “Орден добровольця” та медаллю “За заслуги перед містом Ірпінь”.

За особистими спогадами Станіслава Федорова та матеріалами незалежного порталу новин “Інформатор Буча, Ірпінь, Гостомель”.

#МістаГероїв Станислав Федоров Ірпінський ліцей 3

Від перших годин повномасштабного вторгнення війна для українців стала дійсно народною війною. У лютому 2022 року весь світ побачив звірства окупанта і нове обличчя країни-терориста, країни-агресора, повністю була знищена давня світова ілюзія про росію як нібито цивілізовану країну.

До річниці визволення міста Ірпеня від російських загарбників Управління освіти і науки розпочинає серію публікацій спогадів освітян про реальні історії опору, оборони, захисту, партизанщини та волонтерства. Ви почуєте розповіді про тих, хто здійснив перші кроки по звільненню нашої території, про тих, хто допомагав один одному вижити і вистояти, про незламних освітян громади, які стали свідками моторошних подій у лютому-березні 2022 року і попри усі труднощі продовжують тримати Освітянський фронт

. Ми вистояли – ми обов’язково переможемо!

Минуле вчить сьогодення не повторювати помилок у майбутньому.

Протягом місяця учні закладів освіти Ірпінської громади відвідували виставку в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї – “Ірпінь нескорений”.

Виставка складається з двох частин. Перша – про моторошні події лютого-березня 2022 року, про евакуацію людей “дорогою життя”, про героїчний подвиг захисників Ірпеня. Друга – про звільнене поранене рідне місто та перші кроки на шляху до його відбудови. Кожен експонат виставки – історія нашого міста-героя, яка оживає у споминах тих, хто став свідком жорстокої, підступної війни.

Під час екскурсії учні старших класів переглянули документальний фільм польського репортера Міхала Пшедлацького “Залишаючи Ірпінь” про евакуацію мешканців міста у березні 2022 року.

Дякуємо працівникам музею за можливість вивчати історію рідного міста, за збереження пам’яті про трагічні події повномасштабного вторгнення та про подвиг українського народу у боротьбі за незалежність України.

Пам’ятаємо про минуле, творимо сучасність та мріємо про мирне майбутнє!Віримо в ЗСУ. Разом до Перемоги

Ірпінський ліцей №1 Ірпінський ліцей №2 Ірпінської міської ради Бучанського району Київської обІрпінський ліцей 3 ІРПІНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ ЛІЦЕЙ «ЛІНГВІСТ» ІМЕНІ ЗАРІФИ АЛІЄВОЇ Ірпінський академічний ліцей «Мрія» Ірпінський академічний ліцей Ірпінський ліцей інноваційних технологійІрпінська гімназія “Освіта”Відділ культури, національностей та релігій #МістаГероїв

Ірпінський академічний ліцей НУБіП України отримав благодійну допомогу від ТОВ «АТ Каргілл». Керівництво товариства придбали для Ліцею:

чотири мультимедійні комплекси (інтерактивна дошка з програмним забезпеченням, проектор та ноутбук);

3D принтер;

портативне радіо, ліхтарик з колонкою на сонячній батареї;

мультизарядні пристрої;

багатофункціональний пристрій ( принтер,сканер, ксерокс);сучасну акустичну систему.

Отримані технічні засоби навчання та обладнання для кабінетів допоможуть забезпечити неперервність роботи в умовах відсутності електроенергії, підвищити якість освіти учнів Ліцею та зробити уроки цікавим й корисними.

Безмежно вдячні нашим новим друзям за підтримку у скрутний для нас усіх час. Нехай ваша доброта та щедрість повернеться до вас сторицею. Бажаємо миру, добробуту та процвітання.

Особлива подяка за ініціативу та сприяння у покращенні матеріального- технічного забезпечення Ліцею директору Ірпінського фахового коледжу Дмитру Костюку.

Ірпінський академічний ліцей